Тетяна Михалкова та інші зірки, які починали з кар’єри моделі

Тетяна Михалкова та інші зірки, які починали з кар'єри моделі

Як вони відчували себе на подіумі і чим він їм допоміг?

Текст: Олена Шаталова, Алеся Гордієнко, Ліза Барська · 29 січня 2020

Тетяна Михалкова, президент Благодійного фонду «Російський силует»:

– У 70-ті роки всі мріяли бути космонавтами, вчителями, лікарями, а про професії манекенниці мало що знали. Це зараз імена моделей відомі всьому світу, а тоді Порадянський Союз жив за залізною завісою, у нас виходив єдиний журнал мод, країна одягалася за викрійками, хоча і фабрики працювали, і тканини випускали, і одяг шили. Потрапила я в Загальносоюзний будинок моделей випадково. Йшла по Кузнецькому Мосту, засмучена тим, що мене не взяли на роботу викладачем англійської в МАІ, сказали, що я дуже юна, виглядаю як студентка, спідниця занадто коротка – все в моєму образі їх не влаштувало. По дорозі побачила оголошення про набір манекенниць в Будинок моделей. Там якраз проходив щомісячний худпорада. Були присутні художній керівник Турчановская, провідні художники і початківець Слава Зайцев. Не знаю, як зважилася піти, адже не розуміла, що необхідно робити. Але Слава, побачивши мене, відразу сказав: «О, які чимки, волосся! Боттічелліевскій образ юної красуні. Беремо! » Хоча туди приходили такі дівчата модні, високі. А мені і зростання не вистачало – 170 см, і вага була всього 47 кілограмів. Хоча ідеальний зростання для моделі 175-178, а у Слави дівчинки і під метр вісімдесят на подіум виходили. Але тоді на подіумах став затребуваний образ Твіггі, тендітної дівчинки, і я підійшла. Потім мені дали кличку «інстітуточка», а Льова Анісімов, наш єдиний чоловік-манекенник, дражнив «гуркіт», тому що важила дуже мало.

Пізніше зрозуміла, що, потрапивши в Загальносоюзний будинок моделей одягу, я витягла щасливий квиток. Це була випадковість, але я отримала шанс, яким і використовувала. Будинок моди був єдиний, який виїжджав за кордон, представляючи Порадянський Союз, там працювали видатні художники з червоними дипломами, завдяки розробкам яких одягає і взуває вся країна, на подіум виходили кращі манекенниці. Там одягалися актриси і балерини, партійне керівництво і їх дружини, чоловік і жінка дипломатів, а то і глав іноземних держав.

Мені оформили трудову книжку, запис в ній була «Манекенщица». Робота починалася строго о 9 годині ранку, на прохідній нас зустрічала жінка з відділу кадрів, а йшли ми часто в 12 ночі. Брали участь в примірках, в щоденних показах, вечорами виїжджали в Колонний зал, в Будинок кіно, на ВДНГ, в посольства. Відмовитися було не можна. Це з боку здається, що все це красива картинка, легка праця, але насправді він непосильний. До вечора ноги зводило від того, що ти постійно на підборах, до того ж тоді не було армії візажистів і стилістів, ми самі гримировались, робили зачіски.

Праця манекенниці вважався не мають відповідної кваліфікації. Зарплата – рублів 70-80 в місяць, правда, окремо доплачували за зйомки. У нас були свої переваги. Після показу колекції ми могли придбати речі, які демонстрували на подіумі, або зшити річ за лекалами. Пам’ятаю, мені так подобалася спідниця-міді, варто було її надіти, на подіумі мені завжди бурхливо аплодували, а коли її купила, вийшла в ній, спустилася в метро, ​​і ніхто навіть голову не повернув. Це, напевно, ефект сцени, способу, макіяжу. Пізніше мене перевели в експериментальний цех на більш пільгове становище без щоденних показів. Там розробляли колекції для іноземних показів, і відкривалася можливість поїздок за кордон.

Звичайно, про це мріяли всі. Щоб стати виїзний, від нас була потрібна незаплямована репутація. Адже ми представляли країну, були її обличчям. Навіть демонструючи одяг на подіумі, повинні були всім своїм виглядом випромінювати щастя, посміхатися. Це зараз моделі ходять з похмурими обличчями. Перед поїздкою за кордон нас і в КДБ викликали, питання задавали. У закордонних поїздках нам багато заборонялося – спілкуватися з іноземцями, гуляти самостійно, навіть в лобі готелю пити однієї кави. Ми повинні були сидіти разом в номері. Пам’ятаю, дівчатка лягали ввечері нафарбовані в ліжко, в одязі, і після того, як перевіряючий здійснював вечірній обхід, бігли на дискотеку. Я з ними не ходила, чекала звісточки від Микити (майбутній чоловік, режисер Микита Михалков. – Прим. «Антени»), який тоді служив в армії, а листи за кордон не доходили.

Моє особисте життя склалася почасти завдяки подіуму. Якось у нас був невеликий показ в Білому залі Будинку кіно, а в сусідньому в цей час йшов фільм Ролана Бикова «Телеграма», тоді Микита мене і побачив … На перше побачення мене збирав весь Будинок моделей. Хоча керівництво не вітало ці відносини, наш директор Віктор Іванович Ягловскій навіть говорив: «Таня, навіщо тобі цей Маршак (так він чомусь називав Микиту), не треба з ним на людях з’являтися». Адже ми ще не були одружені, та й поїздка в Америку намічалася.

Пізніше Микита часто представляв мене вчителькою, а не манекенницею. Йому не подобалася моя професія. Здавалося, приходячи в Будинок моделей, я змінююся біологічно. Сама та атмосфера так на мене діє. Не хотів, щоб я фарбувалася. Навіть змусив мене змити всю косметику, коли прийшла на перше побачення. Я дивувалася: «Артистки ж твої в фільмах грим наносять» А ось коли перекладами займалася, викладала в Строгановці, нічого проти не мав. Ну а якому чоловікові сподобається, що на його улюблену все обертаються, розглядають її? Це зараз час інше – деякі готові платити, щоб їх дружина з’явилася в журналі або на показі, допомагають їй зробити кар’єру в кіно, на телебаченні.

У Будинку моделей дівчинки рідко ділилися особистими подробицями, адже їх могли використовувати проти тебе, коли вирішувалося питання, хто поїде за кордон. Деякі вступали в партію, щоб бути виїзними. Часом помічала, що якихось манекенниць постійно беруть на зарубіжні покази, але набагато пізніше дізналася, що, виявляється, у них були покровителі. Я й гадки не мала про це, в такі речі один одного не присвячували.

На подіумі в 70-е панували манекенниці за 30. Тому що в першу чергу розробляли моделі на працюючих жінок, які могли дозволити собі купити такі наряди. Це зараз розтиражований образ дівчинки-підлітка. А у нас були і літні манекенниці, в Будинку моделей працювали взагалі довго, на пенсію навіть йшли. Ось Валя Яшина, коли я там працювала, показувала вікову одяг.

З примою Регіною Збарський я зустрілася, коли вона в черговий раз вийшла з лікарні і її знову взяли в Будинок моделей. Доля її склалася трагічно, вона вже постраждала за свою любов (Регіна блищала на подіумі в 60-е, після зпопоради чоловіка кілька разів намагалася накласти на себе руки. – Прим. «Антени»). Раніше була зірка подіуму, а повернувшись, побачила, що настав інший час, нові образи, дівчатка більш молоді. Регіна зрозуміла, що не може увійти в ту саму річку двічі, а бути такою, як усі, не хотіла. І знову потрапила в лікарню. Пізніше вона працювала у Зайцева в його Будинку моди.

У колективі я дружила в основному з Галею Макушева, вона родом з Барнаула, потім поїхала в Америку. Багато розлетілися по світу, коли відкрився залізна завіса, а кому-то довелося покинути Союз ще раніше. Галя Міловського емігрувала, коли в журналі вийшла її скандальна фотографія, де вона сидить на бруківці спиною до Мавзолею, розставивши ноги. Міла Романовська вирушила жити до Франції з художником Юрієм Куперманом, Еллочка Шарова – до Франції, Августина Шадова – в Німеччину.

Я пропрацювала манекенницею п’ять років, виношувала і Аню, і Тему (Анна і Артем Михалкова. – Прим. «Антени») на подіумі. А потім пішла. І, з одного боку, щаслива, тому що бачила, як ростуть діти, з іншого – вже почався якийсь застій, стало нецікаво. Та й втомлювалася я від такої роботи. Це зараз модель укладає договір з агентством, може працювати в будь-якому куточку світу, інший порядок гонорарів, а тоді не було сенсу триматися за місце.

Я вдячна тому, що в моєму житті був такий період. Ми, манекенниці, відчували себе першопрохідцями: перші міні, шорти. Мені пощастило працювати з видатними художниками, поїздити по країні, представляти країну за кордоном, брати участь в унікальних показах таких, як для першої леді США Пет Ніксон і подружжя генерального секретаря ЦК КПРС Вікторії Брежнєвої. Ми жили в такій творчій атмосфері, що пізніше я довго не могла зрозуміти, чому, навіть виїжджаючи з Микитою за кордон, нічого не можу собі придбати. Мені здавалося непристойним купувати готовий одяг. Потрібно підходити творчо, спочатку надихнутися, вибрати тканину, фасон придумати, виступити її художником. Адже ми демонстрували на показах речі від-кутюр.

Коли десять років тому ми знімали програму «Ти – супермодель» (я була там головою журі), я не втомлювалася дивуватися, який у нас приголомшливий генофонд: дівчатка з Росії працювали на подіумах Парижа, Мілана та Нью-Йорка. Але вже тоді ситуація змінилася, часи таких моделей, як Клаудіа Шиффер і Сінді Кроуфорд, які були успішні в кар’єрі десятки років, пройшли. Тепер потрібні нові обличчя, в 25 ти вже старенька. У дизайнерів інші вимоги, їм важливо, щоб люди приходили дивитися на одяг, а не на модельних зірок.

Причетність до світу моди в молодості мені багато дала, і через роки я вирішила повернутися в цю індустрію, але вже в іншій якості. У 1997 році організувала фонд «Російський силует», який допомагає молодим дизайнерам заявити про себе. Час розставив все на свої місця. Тепер Микита не вважає, що я займаюся несерйозною справою, підтримує мене. Допомагав мені знаходити нові імена у світі моди Слава Зайцев, з яким ми дружимо вже півстоліття, він мій талісман по життю. Часом на покази «Русского силуету» виходять до 200 моделей. Завдяки досвіду попередньої роботи я відразу бачу тих дівчаток, яких можуть мати велике майбутнє …

Олена Метелкина, знімалася у фільмах «Через терни до зірок», «Гостя з майбутнього»:

Після школи я якийсь час працювала бібліотекарем, ходила на курси, збиралася вступати, але якось побачила оголошення про зйомки в журнал мод, який випускав будинок моделей на Кузнецькому Мосту, і мене взяли туди зніматися. Я була ростом 174 см, важила 51 кг і в свої 20 років виглядала молодше, мені давали 16. Для журналу це годилося, а ось для показів у Будинку моделей – немає. Мені порадили звернутися в демонстраційний зал ГУМу. Я потрапила на худпорада, і мене взяли. Нічому спеціально не вчили, і тільки через пару тижнів перестала сильно боятися виходити на подіум.

Демонстраційний зал знаходився на першій лінії третього поверху, вікна – на Кремль і Мавзолей. У нас були швейний цех і цех конструкторів, відділи тканини, взуття і мод. Одяг шили з тканини, яку пропонував ГУМ. Був у нас свій журнал мод, фотограф, художники. Манекенниць працювало 6-9 чоловік. Одяг шили окремо на кожну, не всі речі іншої моделі ти міг надіти на себе. У звичайні дні проходило два покази, в суботу – три, в четвер і неділю ми відпочивали. Все було якось по-сімейному, просто і без всякої конкуренції. Новеньких зустрічали доброзичливо, давали час освоїтися, потім брали. Деякі жінки і по 20 років там працювали.

Демонстраційний зал служив і місцем засідань, комсомольці там збиралися, тому нагорі висіло гасло «Вперед, до звершень партії і уряду!». А коли приходив наш час, на коліщатках висували «мову» – подіум, який тягнувся через весь зал. Паркет скрипів, висіли плюшеві гардини, штори-маркізи, величезна кришталева люстра, яку потім продали якомусь провінційному театру … За час роботи я придбала навик демонстрації одягу. Публіка мене любила, тому що я виносила кожну річ зі своїм настроєм. На це накладався коментар диктора, ними були наші колеги, манекенниці старшого покоління. Їх поради мене багато чому навчили. І для нас, і для глядачів 45-60 хвилин показу були школою культури одягу.

Запис у трудовій значилася як «демонстратор моделей одягу, робочий V розряду». Ставка – 84-90 рублів плюс прогресивка, яка залежала від функції залу, реалізації квитків та колекції. Щомісячна премія могла досягати 40 рублів, але тоді і прожитковий мінімум був 50 рублів. Сир коштував 3 руб. 20 коп., Швейцарський – 3 руб. 60 коп. Квиток на показ – 50 копійок.

Через рік після того, як прийшла в ГУМ, я поїхала з новою колекцією в Чехословаччину і Польщу. За роки роботи манекенницею побувала за кордоном 11 разів, в тому числі в Угорщині та Болгарії. ГУМ дружив з великими універмагами цих країн. Ми могли придбати одяг, яку показували на подіумі, але пріоритет був у людей відомих. У нас закуповувалася Тетяна Шмига, опереткова співачка, актори, дружини директорів магазинів. Довгий час я носила ці речі, вони були мені впору, потім віддала родичам. Як реліквії вже нічого не зберігаю, а так навіть не відривала білі ганчірочки на одязі, де було написано, що за колекція, рік випуску, якого художника і що за майстриня пошила.

Демонстраційний зал ГУМу – мій ровесник, його організували в 1953 році, прийшла я туди в 1974 році і пропрацювала п’ять років з перервою на зйомки в картині «Через терни до зірок» (письменник Кір Буличов і режисер Річард Вікторов побачили фотографію Олени в журналі мод і зрозуміли, хто може зіграти іншопланетянку Нійю. – Прим. «Антени») і народження дитини. Знову повернулася і виходила на подіум до 1988 року. Коли синові Сашкові було два роки, знялася в «Гості з майбутнього», а потім мене вже не відпускали. Подіум став закритий через кілька років після початку перебудови, оскільки з’явилися інші вимоги, потрібні були молоді, це у нас свого часу працювали в ГУМі і 60-річні манекенниці.

Незважаючи на великий успіх фільму «Через терни до зірок» (за перший рік прокату він зібрав 20,5 млн глядачів. – Прим. «Антени»), бажання поступати у ВДІК у мене не виникло: ясно розуміла, що в картині прозвучала лише особливість моєї зовнішності. Такий зліт справжньому акторові послужив би великим трампліном в професії, але, оскільки я на неї не претендувала, мені це допомогти не могло. Акторством потрібно горіти. До того ж не мала гарну пам’ять, необхідної для цього. Як модель, я теж показувала кожен образ в певному настрої, але безмовно. У мене була хороша жіноча професія, було б нерозумно взяти і все кинути.

Тетяна Михалкова та інші зірки, які починали з кар'єри моделі

Про те, що «Через терни до зірок» отримав приз в Італії (в 1982 році на міжнародному кінофестивалі науково-фантастичних фільмів в Трієсті Метелкина була визнана кращою актрисою. – Прим. «Антени»), я почула пізніше. Від нашої картини, яка викликала великий інтерес, нікого не було. І приз вручили Донатасу Баніонісу, який там був присутній як актор «Соляріса», але куди нагорода поділася, ніхто не знає.

У 90-е я працювала референтом у бізнесмена Івана Кивелиди (вважався одним з найбагатших людей Росії. – Прим. «Антени»), після його вбивства залишилася в його офісі, була і секретаркою, і прибиральницею. Потім інша життя почалося – стала в храм ходити, теж допомагала прибирати, подружилася з прихожанками. Потім мене взяли вихователем до дітей із затримками розвитку. Ми з ними гуляли, дружили, чай пили, уроки готували. Пізніше працювала в магазині одягу. Прийшла туди по оголошенню про те, що потрібні манекенниці. Одяг показувала, дівчаток цього вчила, робила оголошення, тому що директор магазину вважав, що мій голос викликає довіру. Я згадала тоді свій ГУМ, як працювали наші диктори, і видавала класику своєї юності. Там же придбала навик роботи продавця. Для цього треба вміти відчути бажання покупця, знати асортимент, поцікавитися, що є у жінки в гардеробі, і допомогти його доповнити, щоб зробити її кращою. Потім перейшла в магазин взуття, ближче до дому. До сих пір зустрічаю часом когось на зупинці, я їх вже не пам’ятаю, а люди дякують: «До сих пір ношу, спасибі, що допомогли».

Зі мною різний траплялося. Сама я не вплутувалися в якісь історії. Але, якщо зі мною таке трапилося, це можна назвати школою життя. Привести в будинок шлюбного авантюриста і поселити його в московській квартирі батьків, за це себе лаяла (на зйомках картини «Через терни до зірок» Олена познайомилася з майбутнім чоловіком, пізніше він намагався відсудити у неї житло. – Прим. «Антени»). Зараз можна просто зареєструвати людини, а тоді, прописавшись, він мав право на житлоплощу. Абсолютно злочинний, кримінальний елемент. Ми з ним боролися чотири роки. Це позбавило мене особливої ​​довіри до чоловічої статі і призупинило формування сім’ї, хоча бачила перед очима хороші приклади: сестра була заміжня 40 років, батьки все життя разом. Мені здавалося: або добре, або ніяк. З чоловіками я дружу, що не дічусь їх, але щоб близько підпустити – немає. У парі має бути в першу чергу довіру і повагу, мені не послали такій ситуації.

Зараз служу при храмі Покрова Пресвятої Богородиці в Покровському-Стрешнєва. Він знаходиться в лісі, біля ставків, поруч із садибою княгині Шаховської. У нас там своє життя: зоопарк, гірки, дитячі свята. Тепер моє спілкування з покупцями відбувається в магазині при храмі на теми: книги церковні, подарунки до весілля, до дня ангела, ікони, свічки, записки, які я називаю листами любові. Коли покупниця мене питає: «Де взяти папірці?», Відповідаю: «Бланки. Для ваших листів про кохання ». Вона посміхається і молиться вже з посмішкою.

Син раніше ремонтував автомобілі, а зараз теж зі мною при храмі завідує пекарнею і складом продуктів. Йому 37 років, ще не одружився, хоче знайти подругу, але з роками став вимогливий. Якось зі священиками нам з ним добре, вони зрозумілі люди.

Ще років п’ять тому я була такого ж ваги, як і в молодості, а зараз поправилась, важу 58 кг (Олені 66 років. – Прим. «Антени»). Дієт не дотримуюся, але, оскільки пощу, вага нормалізується. Пост обмежує в необдумане вживанні їжі і задоволеннях. І апетит гасне, і емоції вщухають.

Анастасія Макєєва, актриса:

– У підлітковому віці, років у 11, я дуже сильно витягнулася, соромилася свого зростання і тому сутулилася. Це стало причиною, чому мама відправила мене вчитися на манекенницю, хоча я, якщо чесно, хотіла займатися танцями. Професія моделі мені ніколи не подобалася, не мріяла нею стати, але виникла необхідність виправити поставу і ходу, тому що я була не просто сутула, а майже горбата. У школі вчили тримати спину, правильно рухатися – не як крендель, а як молода красива дівчина. Коли ти звикла бути зігнутою, а тут тобі на голову ставлять книжку, яка вічно падає, гарненько прикладають лінійкою по спині, щоб ти розуміла, що так ходити не можна … У нас проходили заняття з етики, зйомки у фотостудії, ми вивчали стилі, я б сказала, що в сукупності це все досить розвиваюче і цікавий захід для дівчинки. А в студентські роки модельне справа стала підробітком. Чи не поринала в цю професію так, щоб чогось істотного в ній досягти. Для мого плавання це спочатку занадто дрібний тазик. Я знімалася в рекламі, ходила по подіуму, брала участь в конкурсах краси, тому що це весело і мені подобалося вигравати подарунки: то фен, то чайник, шоколадні цукерки. Коли приїхала з Краснодара в Москву, продовжила брати участь в подібних заходах, але не для того, щоб показати всім, яка я красуня, або стати моделлю на міжнародному рівні. Просто швидко зрозуміла, що весь цей сегмент модельного, шоу-бізнесу та кіно тісно один з одним пов’язаний. Мені було потрібно увійти в це суспільство. А на подіумі я нудьгувала і тому хуліганила, посміхалася, скидала з себе туфлі і кидала їх у зал, співала пісні, і тому все забавні титули на кшталт «Міс чарівність», «Міс чарівність» були за мною.

Відчувала я підвищену чоловічу увагу? Воно до моєї персони по життю якесь невеличке. Чи не тому що не гарна собою, просто ніколи не уявляла інтересу для протилежної статі як легка здобич, у мене на обличчі було написано, що я не той фрукт. Тому ні в той час, ні пізніше не відчувала ніякого дискомфорту. Багато хто вважає, що актриси йдуть вгору по кар’єрних сходах через ліжко. Але знаєте, хто так думає? Чи не чоловіки, а жінки, які не досягли того, про що мріяли, а ти їх бажання втілила в реальність. От і все. Такі заздрісні особи вважають, що ми просто ходимо по сцені, говоримо текст, нічого особливого не робимо, ми однакові з ними, але вони чесні і тому працюють в офісі, а наш успіх -тільки через ліжко. Чоловіки ж так не думають. Вони в принципі бояться жінок успішних. Якщо ти така, у тебе є інтелект і його видно на обличчі, у них відразу виникає страх. Яке там приставати? Вони сто разів подумають, що сказати, перш чим підійти, щоб не зазнати приниження і не бути відкинутим.

Модельний досвід допоміг мені в період підліткового формування. А далі він ніяк не знадобився. По-перше, те, чого тоді вчилася, зараз вже не актуально, а по-друге, для подальшого руху вперед програма ускладнюється. Уже потрібні дотепність, працьовитість, допитливість і прагнення до вдосконалення свого тіла і здібностей. Потрібно бути орачем в першу чергу.

Світлана Ходченкова, актриса

Модельну кар’єру Світлана почала, коли ще була в старших класах школи. Уже в той час вона примудрилася попрацювати у Франції і Японії. А після закінчення навчання продовжила співпрацювати з агентством і уявляла, як в майбутньому буде підкорювати європейські Тижня моди. Покинути це заняття дівчина вирішила в тому числі і тому, що неодноразово вислуховувала непристойні пропозиції від чоловіків. Брудна сторона даного бізнесу виявилася занадто непривабливою і відбила у Світлани все бажання в ньому брати участь. Модна індустрія, безсумнівно, втратила багато, коли Ходченкова з нею попрощалася, зате отримало кіно. Вступивши до театрального, Світлана почала зніматися відразу, будучи студенткою. І за свою дебютну роль у фільмі Станіслава Говорухіна «Благословіть жінку» в 2003 році була номінована на премію «Ніка». Помітив актрису і Голлівуд. Вона зіграла в картинах «Шпигун, вийди геть!» і «Росомаха: Безсмертний», де зіграла головну злочинницю – Гадюку, ворога героя Х’ю Джекмана. Сьогодні Світлана одна з найбільш затребуваних артисток нашого кіно, до 37 років у неї на рахунку більше 90 робіт. Модельне минуле в деякій мірі присутній в її житті, Ходченкова є посланцем італійського бренду ювелірних виробів Bulgari.

Юлія Снигирь, актриса

Шлях майбутньої зірки в акторську професію не була швидким. Спочатку Юлія закінчила факультет іноземних мов Московського педагогічного університету і деякий час навіть викладала англійську дітям. Але ця робота дівчині набридла. Пошуки більш цікавої справи привели Юлію в рекламне агентство. Там її природну фотогенічність помітили, і незабаром відбулася педагог стала успішною моделлю і почала зніматися для глянцевих журналів. На одному з кастингів доля звела Снигирь з помічницею відомого режисера Валерія Тодоровського Тетяною Талькова. Вона запросила дівчину на проби у фільм «Стиляги». Роль красуні не довірили в силу відсутності у неї досвіду, проте Тодоровський порадив їй спробувати вступити до театрального, про що дівчина ніколи не думала, але вирішила прислухатися. Так завдяки випадковій зустрічі життя Юлії кардинально змінилася. У 2006 році на екрани вийшов перший фільм «Останній забій» з її участю. А зараз в скарбничці актриси більше 40 картин, у тому числі «Міцний горішок: Хороший день, щоб померти», де вона зіграла з Брюсом Віллісом, і недавно вийшов серіал «Новий тато», в ньому партнерами російської зірки стали Джуд Лоу і Джон Малкович . Хто знає, може бути, нічого цього б і не було, якби Снигирь не проміняє професію педагога на модельну кар’єру.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code